В пиаре очень важно сверяться с бытовым здравым смыслом. Когда макет презентуется клиенту/руководству, он сопровождается объяснениями: «Этим  мы показываем…», «Возникает ассоциация…», «Это коммуницирует такую-то ценность бренда…». Но потом рекламное творение выходит в люди, отрывается от своих интеллектуальных родителей. И иногда оказывается, что в его семиотическую систему закрались посторонние смыслы. Вся картинка начинает работать по-другому. Вот несколько примеров неудавшихся, на мой взгляд, визуализаций:

В наш век информационного переполнения нет ни времени, ни особого желания читать, что говорят коллеги по цеху о себе, о других и о рынке. Это приводит к ситуациям, подобным вот этой. «Весной 2007 г. у делового канала ТВ-1 появится конкурент», - написала газета «Дело», имея в виду «Украинский бизнес канал» (UBC).  Все согласились.

В прошлом году я разместила на коммьюнити pr_ua объявление о том, что мы ищем пиарщика для медиаклиента. Среди комментариев было два таких: - Много был на собеседованиях в разных изданиях, но, чесно говоря, не совсем понимаю, в чём заключаются обязанности пр-менеджера в издании:)) <…> как можно обеспечить публикации о журнале «Х» в журнале «Я» - не совсем понимаю. Цитирование разве что? И ответный: - Насколько я знаю, они там, в основном, бартером занимаются))

Журнал «Ева» запустил свой сайт. Об этом написали «МедиаБизнес», «Состав», «Рекламастер», smi.liga.net, «Всеукраинский портал о PR», Marketing Media Review, «Реклама как бизнес» - pult.com.ua и агрегатор news.join.com.ua.

«Свобода слова» на ICTV переехала с пятницы на понедельник, чтобы избежать неравного контрпрограммирования с «Интером». С точки зрения телевизионного бизнеса ход понятный и здравый. Но как это было подано в заголовках СМИ!

Давече состоялся традиционный уже Студенческий Фестиваль Рекламы, и меня попросили поделиться со студентами и преподавателями мыслями о том, какого сотрудника ожидает увидеть отрасль маркетинговых коммуникаций Украины. Очевидно, что и студенты и преподаватели ожидали услышать перечень отраслевых, специализированных навыков и знаний, которые мы ожидаем найти в головах юных соискателей. Чтобы, так сказать, быть во всеоружии – какие предметы штудировать, вставить в программу кафедры или налегать при устройстве на работу.

В сентябре в России начал вещание ТВ канал для детей «Бибигон» (www.bibigon.ru). Конечно, «канал» это пока громко сказано, «Бибигону» выделено лишь несколько часов в день на РТР, «Культура» и «Спорт», но сам прецедент налицо. Предшествующий «Бибигону» 2х2 как «канал мультиков для взрослых» ставит ограничение по возрасту 14+ (хотя я бы запретила его смотреть и 17-летним и даже некоторым взрослым с неокрепшим интеллектом), поэтому назвать 2х2 хотя бы подростковым сложно и сравнивать с новым проектом не объективно.

Здається, почалося(«Нет платным новостям в Сети»). Все більше величезних видань готові надавати свої дуже якісні матеріали у Мережі безкоштовно. Тобто Інтернет за своєю бізнес-моделлю все більше нагадує телебачення з усіма його прикметами: вільним доступом до контенту, намаганням отримати прибуток за рахунок розміщення реклами на найбільш популярних сторінках та щедрим фінансуванням створення цьго контенту. Хоча… Останнє – ще не про Україну. Тут контент здебільшого не виробляють – його значно частіше крадуть у колег.

Несколько лет назад, когда на Петровский книжный рынок не попали современные переиздания собраний речей известных русских дореволюционных адвокатов, случилось мне «покопаться» в залежах букинистической литературы. Из оных я извлекла видавшую виды книгу 1953 года, где, среди прочего, наткнулась на защитную речь адвоката Петра Александрова по делу Нотовича, датируемому 1893 годом.

Назва цієї статті здатна розвеселити або примусити іронізувати щодо здорового глузду її автора. Теоретично. Але на практиці прошу утриматись від таких природних, як для такої ситуації, емоційних проявів – вона, хоч і поза контекстом, взята з реальної позовної заяви. Саме дипломом за участь декілька років тому в цьому конкурсі, з-поміж іншого, одна юридична особа і видавець, можливо, популярної газети доводила свій високий рейтинг в медійному світі.

Я чув, що ціни на проїзд у київському метро потрібно підвищувати. Звичайно, поясненням такому підвищенню є невідповідність ціни квитка собівартості проїзду. І я навіть погоджуюсь, що за 50 копійок цілий поїзд разом з усіма службами не може мене везти зі Святошина на Дарницю, з одно кінця міста в інше. Але все одно щось українська душа не хоче змиритися з тим, що за все треба платити. І ви знаєте, я таки знайшов заспокоєння для своєї совісті, що метро не так уже втрачає, коли везе мене за 50 копійок. На це мене недавно наштовхнув пустий вагон метро. Пустий не в сенсі, що без людей, а зовсім не обклеєний рекламою. Ось це я розумію збитковий вагон. Хто не вірить - подзвоніть за телефонами, які висять в метро типу: «найдешевша реклама тут», «реклама в метрополітенах Києва, Харкова, Дніпропетровська».

Право особи на приватне життя кореспондується з обов’язком інших осіб таке право поважати і не порушувати його. Збирання, зберігання і поширення інформації, яка відноситься до приватного життя особи, без її на те згоди, є підставою для цивільно-правової або кримінально-правової відповідальності.Але чи завжди ми добре розуміємо, яку сферу буття охоплює поняття «приватного життя»? Мені неодноразово доводилось чути, що приватне життя завжди слід розглядати в сімейно-побутово-інтимній площині, тому, мовляв, в іншому контексті воно нівелюється.Спробуємо розібратись, чи це дійсно так, а також дослідити, які дії можна і слід вважати втручання в приватне життя.

В кінці 2006 року хочеться згадати про багато речей, але думаю сюди написати тільки про одне: про роботу Верховної Ради, яка зачіпає телебачення і рекламу. Але оскільки це перший рік роботи ВР нового скликання, звичайно, хочеться порівняти нову ВР із попередньою.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка, відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України, стала частиною національного законодавства України. Законом України від 23 лютого 2006 року передбачено, що норми Конвенції та практика Європейського суду з прав людини мають застосовуватись в Україні як джерело права. Це – загальновідомі речі.Отже, частиною національного законодавства України став документ, ґрунтований на принципах природного права, що кардинально вирізняє його з-поміж інших нормативно-правових актів, основною ідеологією яких був і є позитивізм: записано, що дозволено – будь-ласка, дій. Не написано – пробачай.

Перед відрядженням до Мінська розпитував всіх своїх знайомих чи були вони у Білорусії і що там цікавого є подивитись. Розпитував, тому що в мене Білорусь асоціюється з чимось таким тоталітарним совєтським. Нажаль, ніхто з тих, кого я питав, не був у Білорусії, тому приїхав я туди зі своїми думками та настроєм, який склався під впливом Інтернет.

Відповідно до частини 4 статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї.Аналогічним чином сформульована норма частини 1 статті 277 Цивільного кодексу України: фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Словосполучення «цієї інформації» вказує, що спростовуватись може виключно поширена недостовірна інформація. Тобто відомості, які вказують на фактичні обставини, але неправильно їх називають: з точки зору часу, місця і способу, у який відбувались події, про які йдеться в поширеній інформації.

Я вже торкалася якості Закону України «Про інформацію» в частині визначення поняття «оціночне судження». Спробую висвітлити цю ж проблему, але дещо під іншим кутом зору.Наша правозастосовча практика довго йшла до розуміння непідсудності оціночних суджень. Нарешті дійшла. Але і тут не обійшлось без казусів: суд ухвалив рішення визнати недостовірною інформацію, що міститься в питанні та спростувати її. Іншими словами, спростувати питання.

Закон України «Про інформацію» поділив відомості на дві категорії: оціночні судження, які не можна спростовувати і правдивість яких неможливо довести, та твердження, природа яких кардинально відмінна від суджень:  їх достовірність має підтверджуватись доказами, в зворотному разі вони підлягають спростуванню. При цьому законодавець визначив судження як висловлювання, що: 1) не містять фактичних даних; 2) не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані з огляду на характер використання мовних засобів (зокрема, гіпербол, алегорій, сатири). Зрозуміло, що висловлювання, які містять фактичні дані, апріорі є твердженнями. Нібито, все правильно: якщо є посилання на факт, то таке посилання має відображати дію або подію з точки зору місця, часу і способу, у який ця дія/подія відбувалась. Мова йде про твердження, правдивість яких слід доводити.

Коли мова йде про підтримку державою певної галузі, то це питання цікавить лише тих, хто таку підтримку отримує та тих, хто матиме можливість розпоряджатися наданням такої підтримки.В Україні пільги та преференції вже давно стали об’єктом політичних заяв, окремої вигоди та хабарництва. Чому так сталося? Мабуть тому, що у платників податків немає часу контролювати дії держави з цього питання, а також тому, що традиції надання пільг і преференцій виникли у нас ще за тоталітарної держави. Тоталітарне минуле вплинуло на характер державної підтримки, методи її надання, і нічого в цих словах важливого б не було, якби не наслідки, які за ними настають.

Нещодавно юристи найбільших телеканалів і рекламних агенцій зібралися та написали для себе стандарти, які будуть застосовуватися при розміщенні реклами на телебаченні.Ці стандарти чи правила (назва немає значення) - це маленький приклад саморегулювання, не зовсім відповідаючий тим прикладам, які є у Європі. Але дух саморегулювання у ньому точно є, тому що розробилялися ці стандарти добровільно й для себе.