Класик радив більше заглядати у словник. Принаймні, не боятись це роботи. Очевидно, Максим Тадейович мав-таки рацію.
Сьогодні ми оперуємо багатьма термінами і поняттями, але чи завжди чітко уявляємо, що означає те чи інше слово? Як показує практика, дійсність інколи сильно відрізняється від наших уявлень про неї.

Всім зрозуміло, що таке «презумпція невинуватості» як один з фундаментальних принципів кримінального процесу. Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це відомо всім.
Але мало хто замислювався, якою є сутність цього принципу і в яких випадках він може бути застосованим (порушеним). Не вірите? Тоді поставте практикуючим юристам запитання, хто і відносно кого може порушити цей принцип. Наприклад, чи може бути суб’єктом відповідальності за його порушення засіб масової інформації в разі опублікування критичної статті, зміст якої фігурант інформації витлумачив як звинувачення себе у вчиненні злочину? І більшість скаже, що не тільки може, але й повинен, адже конституційний принцип презумпції невинуватості поширюється на всіх, тому і має всіма виконуватись. А фігурант інформації має бути визнаний особою, відносно якої таке порушення було здійснене, знову-таки через те, що гарантія поширюється на всіх.
При цьому забувається маленький нюанс: мова ж іде про принцип кримінального процесу. Тому для застосування цього принципу (або його порушення) необхідно, аби такий процес існував і відносно конкретної особи здійснювалось кримінальне переслідування. В іншому разі порушити гарантію презумпції невинуватості особи, яка не є суб’єктом кримінального процесу, апріорі нереально.
Визначаючи коло суб’єктів відповідальності за порушення згаданої конституційної гарантії, слід мати на увазі, що кримінальний процес є публічним, здійснюваним в площині «держава-людина». Тому зрозуміло, що порушником може виявитись держава – в особі державних органів і їх посадових осіб, які від імені держави виконують її функції. І жодним чином не приватна (в сенсі – не публічна) особа.
Отже, повертаючись до наведеного прикладу, можемо сміливо стверджувати: засіб масової інформації ні за яких умов не може порушити принцип презумпції невинуватості. Тому улюблений прийом суду не визнавати допустимими (а в деяких випадках, і належними) будь-які представлені відповідачами докази, якщо вони – не обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили, є незаконним. А якщо засіб масової інформації дійсно не був коректним та порушив інформаційні імунітети фігуранта інформації, за позивачем залишається право доводити через суд, що дії ЗМІ є зловживанням права на свободу висловлювань.