Останні судові справи надихнули поговорити про належність і допустимість доказів. Той, кого хоч раз за публікації викликали на судовий «килим», мене зрозуміє.

Відповідно до частини 1 статті 57 ЦПК України доказами визнаються будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Докази мають бути належними (такими, що містять інформацію щодо предмету доказування) та допустимими (отримані з додержання встановленого законом порядку та визначеними законом, якщо закон містить спеціальну вказівку, що певні обставини можуть бути підтвердженими виключно такими, а не іншими, засобами доказування).
Частина 3 статті 58 ЦПК України визначає, що суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Тобто, належність доказів визначається вже на етапі прийняття доказів. Саме тоді суд «бере їх до розгляду», визнавши тим самим їх належність. А на інших етапах він їх вивчає та обов’язково має оцінити, про що вказати в рішенні. Як оцінити – то інша справа.
Може, наприклад, визнати доказ недопустимим або таким, що не доводить позицію сторони по справі – то його право. А от я в своїй практиці стикнулась з ситуацією, коли суд першої інстанції визнав представлені стороною відповідача докази … неналежними. Хоча вони напряму стосувались предмету доказування. І визнав не на етапі прийняття (прийняв і долучив до справи як належні), а в судовому рішенні. Апеляція рішення не змінила, тому чекаю на вердикт Верховного Суду України: чи життєздатне суддівське ноу-хау – на «законних» підставах ігнорувати наявні в матеріалах справи докази під соусом їх «неналежності».
Уявляєте: наприклад, є в матеріалах справи неспростовні докази достовірності поширених фактів. Отже, їх слід оцінювати, а висновки записувати в рішенні. Якщо такі факти оцінити, то єдино можливі висновки вказуватимуть на необхідність відмови в позові. А якщо дуже хочеться задовольнити? Не оцінити докази – залізна підстава не тільки для апеляції (необґрунтованість рішення та порушення процесу), але й, з другої підстави – для касації. Тому простіше і краще буде визнати ці остогидлі докази неналежними. І справі кінець.
Інша ситуація (приклади беру навмання, не претендуючи на повний логічний ряд помилок і зловживань при правозастосуванні): суди схвально приймають докази, які неодмінно і на сто відсотків доводять достовірність поширених фактів. За таких умов навіть описання своїми словами документу не бажане – тільки цитування. Чим точніше, тим краще. Приклад (тільки не смійтесь). Багато писалося про впливи однієї людини на низку підприємств, більшість з яких мала форму ВАТ. На підставі довідки реєстратора (фігурант інформації – міноритарний акціонер) суд задовольнив його позов до ЗМІ. За логікою суду вплив може бути законним (реалізація прав власника через наявні акції), або незаконним (ну, не вивозив же керівництво структур акціонер в ліс). Тобто, суд дійшов висновку, що ніякого впливу не було, і задовольнив позов.
За таких умов можу погодитись з середньовічними архіваріусами, яким приписують крилатий вислів: немає в документах, немає взагалі. Тільки ті архіваріуси застосовували цю формулу, говорячи про якість своєї роботи (в сенсі: жодна подія повз нас не пройшла), а в нас цей принцип означає неможливість відступу від рядків казенного тексту, який буде служити і щитом в суді, і музою для написання. Музою  хоч і керованою (під кожну літеру – папірець), але прогнозованою: такі статті цікавими для споживача інформації не будуть.
Зрозуміло, я навмісно перебільшую. І розглядаю проблему під одним кутом зору, з боку відповідачів (що роблю навмисно через обсяг замітки. Говорила і повторюю: потенційних позивачів від інформаційних кілерів або підмайстрів з цього ж цеху слід захищати). Але чи така єзуїтська по відношенню до природи інформації практика сприятиме захистові? Адже, якщо її сповідувати, можна довести відсутність корупції в нашій країні через відсутність писаних джерел про неї. Бо всі слова про неї за відсутності довідки – то тлумачення. Тобто, примара.