Я вже торкалася якості Закону України «Про інформацію» в частині визначення поняття «оціночне судження». Спробую висвітлити цю ж проблему, але дещо під іншим кутом зору.
Наша правозастосовча практика довго йшла до розуміння непідсудності оціночних суджень. Нарешті дійшла. Але і тут не обійшлось без казусів: суд ухвалив рішення визнати недостовірною інформацію, що міститься в питанні та спростувати її. Іншими словами, спростувати питання.

Якщо виходити з положень чинного законодавства - до суду немає жодних претензій: прочитав, що написано, і виконав, не задумуючись. А якби задумався, то в рішенні вказав би, як за відсутності твердження запитальний вислів можна спростовувати. Навіть, якщо в ньому міститься посилання на фактичні обставини (явна ознака твердження за вказівкою нашого закону).
В Україні як країні континентального права джерелом права визнається нормативно-правовий акт. Суди застосовують право, а не творять його, це правда. Але свобода розсуду судді при розгляді конкретної справи є значно ширшою, ніж просте вкладання обставин справи в прокрустово ложе, яким є буква закону. Тим більше, коли національний суд наділений таким вагомим важелем як норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практика Європейського суду, які він має використовувати як джерело права. То чи є якість закону виправданням для такого самого ґатунку правозастосування? Я, чесно кажучи, так не думаю.
Коли маєш справу з письмовим текстом, відпадають проблеми з помилками, що виникають при формалізації усного тексту. Отже, запитальне речення, позначене знаком питання на письмі, таким і є – запитальним. Тобто, таким, що покликане виражати сумнів в чомусь, припущення чогось. Якщо фактологічно наповнене речення закінчується знаком питання, це означає сумнів (припущення) в тих фактах, які у такий спосіб ставляться під сумнів. З точки зору критикованої вже мною норми Закону надання висловлюванню запитальної форми має визнаватись тим самим «мовним засобом», використання якого відмежовує аналізований вислів від категорії тверджень. І це, очевидно, єдиний логічно правильний підхід: сумнів не підлягає доказуванню (!?) і спростуванню. Він існує, і особа має право на його вільне  вираження.
Разом із тим, якщо форма і зміст висловлювання, яким вербалізовано сумнів або припущення, переступає межі свободи висловлення поглядів, якщо має місце факт зловживання в реалізації такої свободи – це має стати предметом судового розгляду, а поведінка особи, що дозволила зловживання правом – об’єктом судової заборони (наприклад, в інтересах охорони репутації третіх осіб). Але ж не в формі спростування, бо це зовсім смішно.
Озброєний правом застосовувати практику Євросуду як джерело права, суд може визнати висловлювання надмірним. Для позивача, який має на меті дійсний захист права, такий вердикт суду має стати достатньою сатисфакцією. І розумною – додам я. Мені б, наприклад, не хотілось би, аби мої особисті немайнові права які-небудь майстри від адвокатури захищали, вимагаючи спростування запитання. Чомусь, з-поміж іншого, я соромлюсь бути смішною.