Відповідно до частини 4 статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї.
Аналогічним чином сформульована норма частини 1 статті 277 Цивільного кодексу України: фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Словосполучення «цієї інформації» вказує, що спростовуватись може виключно поширена недостовірна інформація. Тобто відомості, які вказують на фактичні обставини, але неправильно їх називають: з точки зору часу, місця і способу, у який відбувались події, про які йдеться в поширеній інформації.

Способи поширення інформації найрізноманітніші – опублікування в пресі, виголошення по радіо або телебаченню, розміщення на Інтернет-сайті тощо. За будь-яких умов, позивач визначає для себе фрагмент (або фрагменти) з поширеного інформаційного блоку, які є недостовірними. Цей фрагмент являє собою набір слів, структурованих у речення.
Якщо йдеться про письмовий текст, проблем взагалі немає, оскільки структурував його сам автор. Суперечки, хіба що, можуть виникнути при переведенні виголошеного усно тексту на письмо: поширювач інформації може апелювати до того, що внаслідок неправильної розшифровки було спотворено зміст дійсно поширеної інформації. Але і ця проблема не є суттєвою: достатньо порівняти поширену усно інформацію та її розшифровку, аби зняти всі розбіжності.
Отже, з формою поширення інформації, як показує практика, проблем немає. Чого не скажеш про зміст. Надзвичайно поширеним явищем є позови про спростування не дійсно поширеної інформації, а її тлумачення самим позивачем. Пам’ятаєте відомий анекдот, як чоловік в черзі запитав жіночку: «Рибонька, Ви тут стоїте?». Логічний рядок умовиводів виглядав приблизно так: якщо рибонька, то щука, якщо щука – то з зубами, якщо з зубами – значить собака… «Панове, він мене с*** обізвав!».
Для ілюстрації абсолютно неанекдотичний приклад: декілька років тому одним з районних судів м. Львова слухалася справа за позовом поважного банка до газети. Позивачу (читай: його керівництву) не сподобався натяк на те, що співробітники банку буцімто інколи грішили, спокушаючись видавати кредити за так звані «відкати». Анонімні джерела і суму «відкату» авторові статті назвали – до 30% суми кредиту. Зауважу, експерти визначили такий відсоток цілком гуманним і реальним.
В позовній заяві позивач визначив способи захисту порушеного, на  його думку, права - спростування такої, що не відповідає дійсності, інформації та відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 млн грн. Позивач наполягав, що інформація не відповідає дійсності (формулювання чинної на той момент частини 1 статті 7 ЦК УРСР), оскільки містила звинувачення керівництва і персоналу банку у скоєнні кримінально караних діянь - з юридичною кваліфікацією таких діянь та з посиланням на відповідні статті Кримінального кодексу України.
Представники позивача абсолютно серйозно стверджували, що жоден працівник банку ніколи не брав хабарі, не здійснював шахрайство з фінансовими ресурсами, як «про це було написано». На справедливе питання «де написано» звучала відповідь: «В статті, яка є предметом судового розгляду».
– Так там же нічого подібного, ні про кваліфікації, ні про статті КК України немає. Там написано про «відкати», ось докази.
– Ні, там написано про хабарі і шахрайство з фінансовими ресурсами, бо як інакше можна зрозуміти висловлювання автора статті? Тільки у пропонований в позовній заяві спосіб.
Як вбачається, позивач фактично підмінив предмет доказування, нав’язуючи необхідність доводити недостовірність інформації про видачу кредитів під «відкати», а факти вчинення «керівними особами і співробітниками» банку злочинів. Доводити достовірність (а в перспективі – спростовувати) не дійсно поширену інформацію, а її тлумачення позивачем, що, погодьтесь, не одне й те саме.