17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка, відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України, стала частиною національного законодавства України. Законом України від 23 лютого 2006 року передбачено, що норми Конвенції та практика Європейського суду з прав людини мають застосовуватись в Україні як джерело права. Це – загальновідомі речі.
Отже, частиною національного законодавства України став документ, ґрунтований на принципах природного права, що кардинально вирізняє його з-поміж інших нормативно-правових актів, основною ідеологією яких був і є позитивізм: записано, що дозволено – будь-ласка, дій. Не написано – пробачай.

Очевидно, відмінність ідеологічних підґрунть спричинила доволі специфічну практику застосування Конвенції національними судами України. Ця специфіка, на думку автора, полягає в намаганні застосовувати Конвенцію у спосіб, аналогічний до решти актів національного законодавства. Тобто, базований на ідеології природного права документ застосовують виключно як продукт позитивного права, зважаючи на букву закону, але залишаючи поза увагою найголовніше  - його дух.
Якщо аналізувати судові рішення, наприклад, в сфері інформаційних спорів, впадає в око таке: задовольняючи позови про захист честі, гідності та ділової репутації, суди неодмінно посилаються на частину 2 статті 10 Конвенції. Разом з тим, переважна більшість рішень не містить мотивації, обов’язковість якої прямо зазначена  в названій нормі: 1) чи передбачене державне втручання законом; 2) чи воно здійснюється з легітимною метою та 3) чи є воно необхідним в демократичному суспільстві?
Замість пропонованої схеми визначення щодо підставності втручання суд за старою практикою перевіряє, чи була поширена інформація, про спростування якої пред’явлено позов, чи відповідає вона дійсності та чи порочить позивача? В кращому випадку суд проаналізує оспорювану інформацію на предмет її належності до оціночних суджень – але виключно в рамках вимог частин 1, 2 статті 47-1 Закону України «Про інформацію» (про недосконалість цієї правової конструкції я вже писала). Результатом такого розгляду може стати рішення суду, яким позов про спростування повністю або частково задовольняється – з мотивацією, що відповідач не довів достовірності поширеної ним інформації. Одночасно в рішенні суд не забуде послатись на частину 2 статті 10 Конвенції, вбачаючи в ній виключно дозвіл втручатись в інформаційне право особи шляхом винесення судового рішення.
При цьому ніхто не замислюється, що схема розгляду інформаційних спорів має бути абсолютно іншою. Чому має? Бо це прямо випливає з Конвенції, яка є частиною національного законодавства України і за порушення якої Держава Україна відповідатиме у страсбурзькому Суді.
І схема, очевидно, повинна мати такий вигляд.
1. Держава – то інструмент гарантування і захисту прав індивідуума. Право особи одержати від держави повноцінні гарантії і захист права (у випадку його порушення) кореспондується з обов’язком держави їх надати та подбати, аби вони не були ілюзорними.
2. Такий обов’язок держави стосується, в принципі, всіх прав особи. Але часто ці права є протилежно спрямованими:  наприклад, право на свободу висловлювань і право на повагу до честі і гідності особи.
3. При вирішенні питання, якому з двох прав надати захист в конкретному випадку, слід виходити з визнаного у всьому світі принципу: реалізація права однієї особи обмежується там і тоді, де і коли починається право іншої особи.
4. Маючи обов’язком гарантувати та захищати природні права особи, держава табуює діяння, якими ці гарантовані і захищені права можуть порушуватись. Іншими словами, держава визначає межу між сферами реалізації різних прав. Таке розмежування служить подвійній меті: воно гарантує права третіх осіб і, одночасно, визначає граничний рівень в реалізації власного права. Саме тому Конвенція наполягає, що державне втручання має бути «встановлено законом».
Конвенція виходить з цінності всіх гарантованих прав, тому їх обмежувати можна тільки з метою, досягнення якої буде вважатись більш цінним результатом, аніж реалізація права на свободу висловлювань (наприклад, обмеження такої свободи з метою захисту репутації).
І нарешті, держава (читай: суд) мають визначитись, чи буде необхідним плановане державне втручання в демократичному суспільстві?
Таким чином, застосування Конвенції національними судами України має не обмежуватись посиланням на саму Конвенцію, як це має місце в переважній більшості випадків (і в цьому автор вбачає специфіку української практики її застосування). Очевидно, від формального посилання слід перейти до виконання її вимог.